10 Липня 2026
Науковці (і не тільки вони) часто жартують, що світ навколо нас сконструйований матеріалознавцями. Коли смартфон падає на асфальт, а екран залишається неушкодженим – це не везіння. Це загартоване на іонному рівні алюмосилікатне скло, яке створили науковці. Надміцні покриття захищають і літаки в небі, й турбіни від критичних температур. Матеріалознавство – це невидима суперсила для будь-якої високотехнологічної галузі: від аерокосмічної сфери до мікроелектроніки та біомедицини. Якщо потрібного матеріалу не існує, найгеніальніша інженерна ідея так і залишиться ідеєю. Проте в Україні шлях технологій від лабораторії до промислового конвеєра часто є квестом із багатьма невідомими. Як же перетворити результати дослідження на комерційний продукт, за який бізнес готовий платити? Як провести інновації через так звану «долину смерті»?
На ці питання спробували відповісти учасники дискусії «InnoTour: Як загартовується інноваційний бізнес», що відбулася в Kyiv Academic University за ініціативи фахівців Academ.media. Модератори зустрічі – аспірант КАУ Богдан Гаран та менеджерка університету Марія Кравцова спробували знайти спільний знаменник між різними поглядами на проблему: досвідом академічної спільноти та прагматизмом комерційного сектору.
Своїм баченням поділилися Марина Стороженко, докторка технічних наук, провідна наукова співробітниця Інституту проблем матеріалознавства ім. І.М. Францевича НАН України та викладачка КАУ, і Григорій Монастирський, PhD з фізики, молодший науковий співробітник Інституту фізики НАНУ та керівник відділу вакуумного обладнання та електронної мікроскопії ТОВ “Матіріалз Лаб”.
Учасники зустрічі говорили про те, що основний розрив між українською наукою та реальним сектором економіки – комунікаційний. Наука і бізнес існують у паралельних системах координат із різними часовими орієнтирами. Науковці оперують категоріями фундаментальних знань та довготривалих пошуків. Бізнес прораховує швидкість повернення інвестицій, маржинальність та операційну ефективність.
Марина Стороженко зазначає, що вчені часто не розуміють, як представити свої наукові напрацювання, щоб бізнес їх зрозумів, і не завжди чують запит від підприємців. Так само й люди з промисловості не завжди усвідомлюють, як працює наука: часто буває, що бізнесу треба «на вчора», а наука так не працює. Цей розрив дослідниця на власні очі побачила під час науково-виробничих семінарів, які Інститут проблем матеріалознавства спільно з Українським матеріалознавчим товариством провів для вчених і бізнесу. На першу зустріч дослідники підготували суто академічні презентації, перевантажені теорією та математичними формулами.
Підприємці, які шукали рішення для модернізації виробництва, не розуміли, яку конкретно проблему розв’язує новий матеріал і скільки коштуватиме впровадження нової технології. Окрім того, у комерційному секторі важливо розуміти сертифікацію, логістику та обсяги ринку. Науковці ж інколи схильні переоцінювати цінність ідеї у відриві від її реалізації.
Під час розмови Григорій Монастирський зазначив, що думка, ніби ідея є цінною сама по собі, без практичного застосування, є помилковою. «В реальності все працює інакше: перш ніж щось виробити, його потрібно продати», – наголосив він. На жаль, в Україні вчені часто говорять про важливість фундаментальної науки (і вона справді важлива), але не вміють застосувати результати своєї роботи у реальному секторі економіки.
Як синхронізувати ці світи? На думку пана Григорія, потрібно шукати реальний «біль» ринку. Бізнес приходить до науки лише тоді, коли стикається з критичною проблемою. Тут працює влучна аналогія з громадською вбиральнею: вона потрібна багатьом, але скористається нею той, хто вже не може терпіти.
Коли через зношування імпортних деталей у промислового гіганта зупиняється конвеєр, він згадує про матеріалознавців. Проте щоб компанії знали, куди звертатися, академічні інститути мають просто й доступно говорити про власні технологічні розробки й можливості.
Під час розмови модератори поставили спікерам пряме й дещо незручне запитання: які ключові показники ефективності (KPI) існують у науці та бізнесі, як їх синхронізувати і, головне, кому доведеться адаптуватися під критерії партнера? Аналіз ситуації вказує на фундаментальну проблему структури управління. Для бізнесу головний KPI – це чистий прибуток. Для вченого – публікації у фахових виданнях, міжнародні гранти та індекс Гірша (який, за словами Григорія Монастирського, допомагає йому спілкуватися з академічними клієнтами на рівних).
Коли ці світи намагаються об’єднати, виникає дисбаланс: замість наукової роботи дослідник змушений займатися трансфером технологій, менеджментом стартапів та пошуком ринків збуту. Як наслідок, держава ризикує втратити його як науковця. Марина Стороженко зазначає, що коли науковець починає займатися комерціалізацією, з’являється великий ризик втратити його як дослідника. Бо ж комерціалізація наукових результатів вимагає величезних зусиль і часу, якого вченому просто не вистачає. Адже потрібно розуміти ринок, рахувати податки, складати бюджети та розбиратися з митними тарифами.
Науковиця знає все це з власної практики. Очоливши у 2023 році відділ міжнародних зв’язків та трансферу технологій, Марина Стороженко швидко зрозуміла: академічних навичок для комунікації з ринком недостатньо. Щоб розібратися у процесах зсередини, вона разом із командою інституту пройшла міжнародну інкубаційну програму SEEDplus від КАУ.
Одним із практичних завдань програми було за тиждень сконтактувати щонайменше з п’ятьма компаніями у сфері матеріалознавства і запитати про їхні технологічні потреби. Це дало чітке розуміння реальних запитів промисловості, але водночас продемонструвало, скільки енергії вимагає менеджерська рутина. Зрештою, команда адаптувала свій проєкт, виграла пітчинг в Україні, перемогла на міжнародному конкурсі в Португалії і потрапила до європейського акселератора G-Force.
За словами Марини Стороженко, цей досвід підтвердив її думку: науковцеві значно легше працювати, коли йому допомагає фахівець, який має необхідні навички. Проте в Україні з менеджерами з трансферу технологій та менеджерами інновацій величезний дефіцит.
Григорій Монастирський, який поєднує науковий ступінь із позицією керівника відділу вакуумного обладнання та електронної мікроскопії у компанії “Матіріалз Лаб” підтверджує цей висновок, спираючись на західний досвід. Під час стажування в університетах Берліна та Бонна він мав можливість бачити, як побудована система адміністрування. Відомий професор там очолює науковий напрям, але операційною діяльністю, фінансами та юридичним супроводом займається команда менеджерів, які не завжди є науковцями. Григорій Монастирський наголошує: якщо лідер групи бере на себе все адміністрування, він автоматично жертвує науковою діяльністю та часом на керівництво аспірантами.
Висновок очевидний – науковець не повинен самостійно шукати покупців на ринку. Функцію бізнес-девелопменту необхідно делегувати.
Промисловості також потрібен посередник, здатний перекласти складну формулу на мову комерційної вигоди.
Розуміючи цей запит, Київський академічний університет ухвалив рішення створити кафедру менеджменту інновацій. Завдання цієї ініціативи – виростити нову генерацію фахівців, які стануть надійними провідниками для академічних стартапів. Це мають бути люди, які розуміють логіку наукового процесу, володіють базовими знаннями у високотехнологічних сферах, але при цьому вміють рахувати гроші, оцінювати обсяги ринків, залучати венчурний капітал та захищати інтелектуальну власність. Екосистема КАУ та наукового парку Academ.City вже довели життєздатність такої моделі супроводу розробок.
Завдяки фаховій менторській та грантовій підтримці інноваційного центру за останні роки низка наукових команд змогла трансформувати суто лабораторні проєкти (у галузі матеріалознавства, ШІ-аналізу періодичних структур, енергоменеджменту та переробки акумуляторів) у життєздатні бізнес-кейси, що залучили фінансування від 25 до 110 тисяч євро.
Світова практика демонструє, що технологічні прориви народжуються досить часто всередині університетів та наукових парків, де панує філософія «відкритих інновацій». У Німеччині промислові гіганти на кшталт Siemens напряму дотують університетські дослідницькі лабораторії, а керівниками наукових груп часто стають колишні топменеджери R&D-центрів великих корпорацій. У Південній Кореї держава виділяє значні кошти на підготовку інженерної еліти, яку з радістю беруть на роботу мегагіганти на зразок Samsung чи Hyundai. Синергія науки, бізнесу та держави є підґрунтям для розвитку економіки.
Україні у спадок дісталася сильна наукова школа і якісна система підготовки інженерних і природничих кадрів. Проте довгий час структура національної економіки залишалася переважно сировинною. Попит на наукомісткі технології всередині країни був мінімальним, адже великий бізнес рідко інвестував у розробку вітчизняних нанокомпозитів чи біосенсорів.
Сьогодні, в умовах воєнних викликів та необхідності відбудови країни, ситуація має змінитися. В академічних установах це чудово розуміють. Як зазначила Марина Стороженко, в Інституті проблем матеріалознавства нині активно обговорюють ідею залучення фахівців із комерціалізації безпосередньо до структури установи. Проте реалізація такого підходу в Україні впирається в дефіцит відповідних кадрів на ринку.
Підготовка спеціалістів за напрямом менеджменту інновацій у КАУ орієнтована саме на закриття цього кадрового вакууму. Завдання цих фахівців – взяти на себе оцінку ринкового потенціалу наукових результатів, захист інтелектуальної власності, супровід угод тощо. За задумом, упровадження такого менеджменту допоможе українським науковим інституціям змінити парадигму фінансового виживання на системну комерціалізацію результатів досліджень.
Підготувала Світлана ГАЛАТА для «Газети «Світ»»
Усі висловлювання, думки та оцінки, озвучені учасниками зустрічі є їхньою особистою позицією. Вони не є офіційною позицією компаній, установ чи організацій, у яких працюють учасники.
Повний запис дискусії можна проглянути за лінком
